Ефект попутника: як ми потрапляємо у пастку

По-перше, попутник нічого про вас не знає. А отже, сприймає історію як є, без вплетення в неї бекграунду всього вашого життя, як це зробив би близький друг чи рідна людина.

Прослухає її, як би пробіг очима пост у стрічці якогось блогера: що видали — те й прийняв.

Плюс важливий факт: ви з ним ніколи більше не зустрінетесь, отже, ніколи не почуєте: "Ну я ж тобі говорив". А ще він точно не донесе вашої таємниці комусь із спільних знайомих. І вам по суті все одно, чи вилетить ваша історія з його вуст на чиїсь вуха чи ні.

 По-друге, у свідомості спрацьовує сигнал: «Розслабся, він свій». І у вас відкривається фонтан красномовства. Чому так? ⠀ Справа в тому, що в нашій комунікації з людьми є кілька психологічних зон, які ми сприймаємо несвідомо, але без збоїв.

Від 0 до 45 см - інтимна зона, в неї ми допускаємо найближчих.

Від 45 до 120 см — персональна зона, в ній ми спілкуємося з приятелями або колегами.

Від 120 см і більше йдуть зони формального спілкування із незнайомими людьми.

Ну ось, прикиньте, скільки сантиметрів від вас до сусіда купе?

Чи є варіант уникнути потаємної розмови віч-на-віч? Особливо, якщо обидва до нього розташовані.

Моралі тут немає: хочете – відкривайте душу, не хочете як хочете. Головне, розуміти механізм цього феномена та усвідомлювати, чи справді вам це потрібно?

Або це просто збій системи у свідомості при вимушеному поміщенні вашого тіла до зони інтимно-персональної комунікації.